На межі Волині і Галичини, вдалині від шумних автомагістралей, серед озер, боліт і лісів заховалось невеличке мальовниче українське село. Воно аж потопало у зелені садів; особливо багато було ясенів, які росли майже біля кожного двору. Село жило своїм звичайним життям... Люди, як і у багатьох селах орали, сіяли, збирали урожай. Земля і люди перепочивали тільки взимку, а весною все знову йшло по-старому кругу. Цей плин життя порушувався тільки тоді, коли траплялось, щось особливе, а так, як нічого такого не траплялось крім, різного роду пересудів та сварок за межу, курку чи дітей і тому подібне, то й люди не помічали, як проходив в буденних клопотах час.
Ось у такому селі народився і виріс Микола. Як усі сільські діти він звик змалечку допомагати батькам. Хлопець, спочатку, навчався у своєму рідному селі, в початковій трикласній школі, згодом у сусідньому, в десятирічці. Вчився дуже добре, був лагідним, слухняним і чуйним хлопчиком. А ще Микола любив виручати своїх друзів, однокласників. Він завжди потрібен був для усіх.
Коли Миколка виріс, то навчився дуже робити одну справу, а саме - розчищати дерева від сухого і непотрібного гілля. Тож завжди відгукувався на прохання односельчан в цьому допомогти. Знаючи це, люди, звісно ж, часто звертались до Миколи, щоб він пообрізував ясени, які затіняли плодові дерева. Крім того односельчани боялися, що під час бурі гілля ясенів може не витримати, обломитись і впасти на дах.
Тож у справі звільнення від ясені, Миколі не було рівних. Немаловажним було ще й те, що робив він усе безплатно... Отак і вийшло, що у невеличкому селі не залишилось тих, хто б не скористалися з його допомоги і не було такого випадку коли б хлопець комусь відмовив.
Це бажання, послужити іншим, стало у Миколи ще більшим після того, як він прийняв Ісуса Христа у своє серце.
Микола і раніше не соромився віри у Бога, а тепер подорослішавши, він наскільки міг поширював Христову Євангелію. Хлопець не міг бездіяльно сидіти і насолоджуватись тим, що він вже спасенний. Не міг не поділитись цією радістю з іншими, з тими які ще не знають Христа. Він, сам себе, називав себе “місіонером ”. Та зрештою, він насправді ним і був, розповсюджував християнську літературу те тільки серед своїх односельчан, а й далеко за межами рідного села. Крім того, хлопець був частеньким гостем і у своїй трикласній школі, а також сусідній десятирічці.
Знаючи Миколу, як людину з чистим серцем, у якому живе Бог, класні керівники запрошували його до школи на уроки по християнській етиці, щоб він доніс Божі істини до дітей. Крім того його, ще не жонатого юнака, кликали і на батьківські збори. Запрошували, бо бачили, як діти його уважно слухають. Та збоку було помітно, що батьки і вчителі прислухаються до його слів не менше. Педагоги хотіли, щоб хтось відкрив дітям духовний світ, світ, який вони не завжди могли подати їм. Його міг пояснити тільки той, хто жив у ньому.
Микола і справді був людиною духовною і не тому, що умів говорити красиві, духовні речі, а тому, що виконував те, що заповів для нас Бог. Всі, хто оточував його, бачили у ньому щось особливе, не звичне. Він був іншим. І те, як відносився він до людей, ще раз підкреслювало думку, що Микола - справжній християнин.
З часом, придбавши бензопилу, Микола зробився ще більше потрібний людям у питанні благоустрої їхніх дворів. Він став справжнім верхолазом, спеціалістом по обрізанню гілля з дерев. Та й Микола полюбив цю роботу. Він із задоволенням допомагав іншим. Густе гілля ясенів створювало таку тінь, що під ним вже мало що росло. А хлопець понад усе любив світло, і не тільки сонячне, а в першу чергу світло Євангелії, світло, яке колись запалив Ісус у його серці і яке тепер освітлювало його життя.
Мав Микола і стареньке авто, яким не раз розвозив християнську літературу по навколишніх населених пунктах. І коли б він не їхав, і куди б він не їхав, у нього завжди знаходилось місце і час, щоб підвезти подорожнього, розповісти йому про свого Спасителя – Ісуса Христа. Розповісти про Його безмірну любов до людей, за яких він відав своє життя.
Судячи з того, що Микола багато свідчив про Христа, можна тільки здогадуватись, яким близьким він був з Богом. Хоча й так було видно, що бажання говорити іншим про спасіння ніколи не гасло у його гарячому серці.
Пройшов час... Микола одружився, переїхав жити у райцентр, Збараж. Та хоч відбулося багато змін у його житті, сам він нітрішечки не змінився, як і раніше був слугою Божим. Як і раніше він допомагав всім, проповідував Слово Боже. Дуже скоро на новому місці, як і колись, у селі, Микола завоював авторитет істинного християнина.
…Одного разу, знаючи, що Микола вміє обрізати гілля дерев, його знову попросили про допомогу. Він, як завжди, відгукнувся на прохання. Для нього, це була звична робота, і навіть із зручностями (йому подали авто вишку, з площадки якої він міг обрізати гілля ясенів).
Як і завжди, і на цей раз Миколі здалося це гарною нагодою послужити людям і Богу.
Тож у цей день все було звичним, хіба що вранішня молитва його була якась особливо палка. Після молитви Микола віддався справам, які вже на нього чекали…
Робота була на не дуже великій висоті і вже підходила до завершення, потрібно було ще відрізати кусок стовбура і все. Микола швидко з цим упорався. Та на жаль, стовбур чомусь не падав і чоловік вирішив зіштовхнути його. Тримаючи в одній руці бензопилу, Микола штовхнув ногою цей кусок…
…Та видно, у цьому випадку, він не розрахував сили поштовху, тож якось так незручно відхилився… і полетів…, униз. Все сталось в одну мить. Під ним знаходилась залізна огорожа з гострими вістрям. Воно стирчало вгору, немов цілий ряд списів, націлених у чисте, голубе небо. Пройшла лише мить, така коротка і така довга. Кажуть, у цю мить перед людиною пролітає все її життя. Та ця мить зупинилась…
Залізо вп’ялось у людське тіло, розірвало його плоть, прошивши її навиліт…
Зверху, на голову, з грюкотом упала бензопила…
Кров, ніби чекаючи свого часу, фонтаном бризнула крізь рани. Він не встиг відчути нестерпного болю, який з усієї сили пронизавши його у різних місцях, дійшов до серця. Ось і все…
„Йду, до Тебе, Господи! Прости, провини мої і те, що так мало зробив для Тебе! Я каюсь у них і хочу постати перед Тобою чистим, як Ти Господи…, Господи…”
Душа ще говорила з Богом, та тіло, висячи за метр від землі, здригнувшись у останній із болісних конвульсій, завмерло.
Все…Тільки німий крик відчаю на обличчях присутніх і ледве чутний стукіт капель крові на сірий асфальт.
Через якийсь час, присутні при цій трагедії, люди вийшли з оціпеніння. Над вулицею залунали слова співчуттів, зойку, крику, жаху, жіноче голосіння. Всі заметушились... Всі кинулись рятувати Та Микола вже не потребував допомоги… Все, що зміг зробити для людей, на славу Божу, він зробив, і Господь покликав його до себе.
Микола вже не чув, як обережно його знімали з залізного, закривавленого частоколу Він вже не бачив заплаканих облич жінок, та навіть чоловіків, які пройшли війну і всякого надивились. Його земна дорога закінчилась...
- Скільки ж йому літ, такий ще молодий? - запитав хтось.
- Тридцять три.., - почулось у відповідь.
- Як Ісусу, якого він так любив, - зронив інший.
Так, він, як і його Ісус, помер служачи людям. Так, він, як його Ісус, висів над землею і кров текла з його проколених ран на цю землю. Йому не прийшлося терпіти, як Ісусу, як багатьом першим християнам, за віру в Христа, але він радий був, напевне, що закінчив життя оросивши землю своєю кров’ю і добрими ділами, які побуджував робити його Господь...
Замовкли людські голоси, перестали шуміти ясени. Сік з свіжозрізаних гілок скапував на закривавлену тирсу і змішуючись з кров’ю входив у землю.
Пройшло багато часу...
Неподалік від цього місця, де трагічно помер Микола, виросли два кущі троянд, які переплелись гілками між собою і обвили цей страшний, від тоді, залізний частокіл. Один, з кущів, був з білими, світлими квітами, як і життя Миколи, а другий уквітчався червоними трояндами, як кров Ісуса, як його – Миколи кров…
PS: …Шуміли, похитуючи головами, ясени:
«Ми росли і будемо рости і що той чоловік сам один міг нам вдіяти? Ми завжди будемо стримувати світло і ніхто нам не стане на заваді…»
Та не знали ясени, що їх скоро вирубають під корінь, бо через них загинув Микола. А ще не знали ясени, що зроблять це його сини…»
11.09.2001, Збараж – Тернопіль.
Комментарий автора: Це моє найперше оповідання. Викладена в нему історія реальна. Її розповів мені одного разу, коли приїзжав на курси підвищення кваліфікації в наш педуніверситет, мій рідний брат, він працював на той час учителем однієї з сільських десятирічок. В цей день брат заночував у мене. Сімя моя на той час була в селі і ми мали змогу майже цілу ніч розмовляти. Реальний Микола якийсь час був його учнем. Запитання в брата, до мене, після розповіді цієї трагічної історії, було таке: "Скажи мені чому так сталось? Я напевне не знаю в своєму житті людини, яка б більше за Миколу любили Бога і ось такий результат. Миколи нестало, така страшна смерть, і в ще досить в молодому віці.Чому такі хороші люди, які до того ще й люблять Бога - гинуть, а всяка погань процвітає? Ви можете догадуватись, що я йому відповів. Та коли він пішов вранці на заняття, я взяв ручку і написав цю історію.
Можливо її потрібно було б тепер підправити. Та я не хотів, а оце недавно, перечитав її знову і добавив в кінці буквально чотири рядочки. Не знаю чи в Миколи були сини, та знаю в Господа вони точно є.
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 6056 раз. Голосов 5. Средняя оценка: 4.2
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Гарно написано,з душею,і мова не спотворена.Шкода,що історія сумна.Благословінь Вам! Комментарий автора: Дуже дякую Яна!
Для мене особисто цей трагічний випадок став поштовхом для того щоб взятись за прозові твори.До цього часу я трохи писав вірші, деякі з них читав перед людьми, все на місцевому рівні. Але одного разу в одній маленькій общині мені випадково (ми знаємо що нічого випадкового в житті не буває) в руки потрапив християнський журнал. Я вислав на адресу редакції кілька віршів і ось це оповідання. Мені відповіли, що над віршами ще потрібно працювати, а ще порадили вислати все що маю в шухляді.От я і вислав. Через деякий час почали друкувати, правда "Ясени" були тільки раз опубліковані.Взагалі я збираюсь помістити майже всі свої старі оповідання на сайті "Для тебя". Можливо вони і не такі досконалі, але вони як діти, що появились на світ і мають право на власне життя. Так чи інакше в них заложена якась істина Божа і краплина моєї душі. Інколи мені хочеться деякі з них, як от "Ясени" переписати і опублікувати в новій редакції, але це вже як Бог дасть.
Благословінь Вам Божих!
Ирина Фридман
2008-02-20 11:37:04
Знаете, Николай, я задумалась почему в жизни христиан могут происходить "несчастные случаи". Бог, Он есть Бог настоящего, прошедшего и будущего. Перед Его глазами все. Бог видит, что Его ценное, послушное детя, в будущем может поколебаться в своем уповании на фоне каких-то искушений. И Бог хочет сохранить сердце чистым для Себя и поэтому забирает. Мы ведь знаем, что на небе несравненно лучше, чем на земле. И вашему главному герою сейчас очень хорошо, на много раз лучше, чем нам с вами. Ведь он теперь с Тем, Кому посвятил всего себя. Все мы идем к одной цели. Смерть - это только момент, а за этим следует вечность. Семью Николая жаль. Но и их Господь не забыл. Ведь для Него они не менее ценны.
Вы согласны со мной? Может я и не права... кто знает.
Творческих вдохновений вам от Господа! Комментарий автора: Спасибо Ира!
Я с Вами целиком согласен!
Но иногда думаю:"Почему я еще жив?" Часто себя ненавижу, но живу.
Счастья Вам! Благословений Божьих!
Забытые Двери - Fylhbfyjd Gfdtk Не совсем в формат сайта.История создания такова 6долго и упорно пытался пробить рубрику "Мегаполис в печатном издании,на Родине не приняли,просил случайных знакомых передать в издания их города,но ответа не поступало,пробивался через коммерческие издания ,отчего приходилось работать сутки через день,недавно послал в листудию "Белкин " с нижеследующей исповедью:
Исповедь Фореста Гампа
Повторю телефон Димы. Не знаю настолько уж он знаменит вм вашем
> ВУЗе ,сколь себя обрисовывает...89272864201.Познакомились мы так:
> работал на заводе ,сходил с ума от первой поздней любви (в
> 22!!!года),писал на станке безграмотные стихи и брал дни в счёт отпуска для поездок на историческую Родину. Услышал ,что некто Дима Першин устраивает вечер памяти
> поэта-земляка Седова. У Александра Палыча Седова трагическая
> судьба-выкормыш А Н Калашникова ,будучи актёром ,он много колесил по
> стране ,потом оказался на Родине ,спился ,опустился до ДД на базарном
> радио ,к 40 ни семьи ,ни кола ,ни двора ,накушался таблеток ,опочил ,
> горя не выдержала старуха -мать ,выносили 2 гроба .Известности поэта
> он не сыскал и после смерти ,вспоминают лишь кучка людей. Я долго
> искал сборник этого автора ,удалось купить брачок в
> типографии. Читая ,плакал :я нал уже какие эмоции порождают подобные
> строки. Потом узнаю ,Дима устраивает литобъеденение . Сходил, не
> привычный к подобному ,чувствовал себя не в своей тарелке: какие -то
> старики обсуждают стихи о УХЕ ИЗ КОТА .Дима предложил поступать в
> Литературный ,разбередив старые раны – ведь мечтал об этом с д\с . А тут у меня начались домашние
> проблемы ,больницы. За это время сей литсоюз распался. Одного старика
> муж сей пихал в местный журнал ,со мной занимался по субботам ,пихая в
> Литературный. Группу инв-ти я не получил -не было взяток ,устроиться
> со справкой на лёгкий труд -нереально ,первая любовь не и без моей помощи поступила в медучилище и вышла замуж ,а я оказался в Церкви, где один священник посулил помощь в получении образования. В это время
> он поминал Бикмуллина (мужик пахал на мебельном комбинате ,после
> смерти выяснилось, что -академик. Вроде ,его труд защитили как
> диссертацию ,а потом издали книгой под чужим именем, вроде выпивал от
> этого, а потом сердце не выдержало.)На этом вечере познакомился с
> Лёшей Куприяновым -я давно предлагал Диме пообщаться с ним, но тот
> орал, что рабочие- быдло, мордовский эпос в зачаточном
> состоянии, православные –лукавые ,а в самиздате 90х все
> графоманы ,а я –эгоист ,фаталист и интроверт. Мнение ,что написание некрологов коммерчески выгодно меня
> коробило Раз так достал, что я читаю ненужную литературу, что я
> приволок ему кипу своих книг- Золю, Бальзака и Стельмаха "Думу о
> тебе",после чего он стал их читать. А меня познакомил С
> произведениями Саши Соколова И вот Дима, обозначающий меня
> эгоистом, интровертом ,шизофреником, достоевским и прочая заявляется ,в
> Храм, выдёргивает меня во время службы из Алтаря ,обозначает
> мракобесом, упрямым мордвином ,пугает депрессией, что Церковь меня испортит, там всех пугают адом придирается к
> обуви. потом заявляется через 3дня с думой, что мне надо в
> семинарию. Потом в день когда мне надо было уже быть в Литературном
> через общую знакомую интересовался моей судьбой .НО то что он
> отправил оказалось не добирающем положенного объёма, а он любил в моих
> строках выдёргивать любые зачатки духовного. Я заработал, послал то что сам
> хочу и как хочу -и прошёл...Тут умер священник ,отчего я не поехал в Москву после вызова из Литературного. У гроба его мы встретились с Димой , тогда ещё с косичкой. Я не поехал и после второго вызова –всё надеялся, не смотря на отсутствие возможностей ,сперва чего –то достичь. Потом мы не виделись. я полностью был в
> ауре православия -и то было самым лучшим временем моей жизни. Видел
> его редко и случайно, знал что в музыкалке ставит голос, раскручивает
> свою группу .У мызшколы советовал о снятии полдома у старухе в Пензе и устроиться педагогом ,а ещё искренне радовался,что я не испорчен Церковью .А я уже побывал в Монастыре,где не получил благословения на творчество,пытался уйти из Церкви и написал психологическую работу (www.serbin1.narod.ru ),кою, не смотря на заверения препода никуда до сих пор не пристроил, ибо это считается неугодным Богу. Раз пересёкся с ним на квартире его мамы, где он жил
> после нового развода ,он вспоминал мою обувь, из-за которой на меня не
> посмотрят девушки. Знал бы как смотрели когда в дедовых обносках
> ходил до 20 лет...Дима продолжал ставить театральные зрелища ,на которые я не ходил, т. к. чувствую себя в подобной атмосфере не в своей тарелке. А потом окончательно ушёл из Церкви ,т .к. там пытались склонить на свою сторону ,а я не хотел отрекаться от творчества. Дальше я болтался по городу. Тут предложили это место
> корреспондента , хотелось заявит о нём ,встретились Он позвонил в
> редакцию и наорал в трубку .Рассказывал о первых шагах в инете, звал
> с собой. Написанную статью он привычно потерял, написал новую .Многим
> людям рекомендовал его, да весь литгород тащил за свой счёт в сеть .Но
> у Димы ежедневно меняется мнение .Он ничего не помнит -2жена как -то
> его стабилизировала ,а сейчас некому. Ходил я каждый день в этот
> салон и рассказывал адресатам, какие проблемы не позволяют переслать
> Диме свои вирши .А б\п он и не будет. Он восстанавливал литклуб
> ,скачивал материалы ,находил идеи -он терял и забывал Пошёл потом на
> мойку .Надеясь, что пробью рубрики о таких Димах в молодёжках и буду получать гонорары
,да их порадую ,Дим этих.. После Церкви я ,вообще, долго болтался по низко оплачиваемым работёнкам ,на которые не каждый и пойдёт. Иногда я не мог даже содержать майл , не раз закрывал ящик и пользовался обычной почтой. Зряплата когда не дотягивала и до 1- 2 тысяч рублей, сшибал в Церкви, но тупо тратился на сеть ,пытаясь выйти на диаспору афророссиян и самиздатчиков 90х,что разбегались от меня как от бабайки дети. Нередко меня убеждали, что мои попытки чего –то достичь нереальны ,а я продолжал идти вперёд. Так однажды я узнал о Иноке Всеволоде и долго надеялся, что он поможет пробиться в творчестве ,что ,конечно же ,не кормит ,а разоряет, особенно когда комп недоступнее летающей тарелки. Зашивался ,звонил ему чуть не каждый день, просил передать фото
> для оформления наборщикам, не пришёл ,в салоне подготовил папку, где
> разжевал куда и что ,не пришёл .»З.Двери» вышли на Кружевах
> -предъявил ,что ничего не показывал Потом издал уже без оформления в
> Крае Городов, отнёс его маме экз ,он его потерял. После мойки оказался в Пту,выходило меньше поди даже500 в месяц .В это время переписывался с одной девчонкой ,долго и подробно. И даже пригласил в Дивеево. Но она видела это смешным и глупым, обозначала меня наивным, эгоистом, говорила ,что использую людей и что она – не цветочек аленький и согласна пойти официанткой в ночной клуб, чтоб быть честнее. Но она ,не подозревая, вернула меня в Храм, откуда я ушёл и как прихожанин. Потом, ковыряясь в церковной грядке ,я встречу девушку, что из- за проблем с трудоустройством долго отирается при Храме за паёк. Мне она западёт душевными качествами .Однажды мы долго будем стоять в подъезде, она будет рассказывать скольких ухожёров отшила ,т. к. мечтает стать монахиней, и лишь тогда я пойму насколько смешно и глупо выглядел в переписке ,которую прекратил, кстати, пытаясь в очередной раз вернуться в духовное русло. Потом стал видеть его, Диму,
> в Храме ,где он говорил ,что...в следующей жизни будет монахом. Появление его, почти лысого, спустя года три, для меня было неожиданностью. Я попросил его сканировать фото свои для Белкина, он как всегда пообещал ,потом забыл и не захотел оформлять мой текст. Так что – на прямую к нему .Просил
> оформление послать Вам, проигнорировал ,в воскресение поцапались ,а в
> понедельник подобрал меня к себе поговорить. Учил жизни ,не давал договорить ,привычно не мог выслушать ,а я был, не смотря на хроническую трезвенность ,впервые и, надеюсь , в последний раз выпимши и мне было херово –одна девчонка брала для своего сайта мои рукописи ,а теперь из не найду
> и сватал какую-то пухленькую массажистку, а у меня ,стоит увидеть на ульце ту первую любовь по –прежнему предательски ёкает сердечко ,да и согласен остаться один или привезти с отцовой деревни девчонку из неблагополучной семьи, лишь бы за писанину не стучала сковородкой по башке. Журил что я никогда не буду классиком и сам не знаю чего хочу ,что не пишу в местную
> прессу ,где за месяц дают 700 рублей. Но это не мой уровень ,и я вырос из этих штанов
